Боротьба українців за власну свободу досягла свого апогею у першій половині ХХ ст. Кожен окупаційний режим, що прагнув володіти територіями України, волів поневолити українців й зробити усе для того, аби українці не спромоглись на створення власної державності. Боротьба з окупантом досягала найлютіших форм і виявів, тому люди, що були учасниками або свідками цих змагань, завжди прагнули увіковічнити і зберегти пам’ять про ці славетні й трагічні сторінки. Проте, жоден окупаційний режим не був би досконалим у своєму поневоленні українського народу, якщо б не намагався знищити пам’ять українців, й у свою чергу не боровся із пам’ятними знаками, що їх ставили українці на честь власних змагань за самостійність. Уже з відновленням української державності пам’ятні знаки знову і знову поставали на місцях, де були увіковічені події боротьби українців за власну самостійність, поставали аби нагадувати майбутнім поколінням про цю боротьбу, яка не минулась на даремно.

   Одну із таких символічних могил, відновлених зі здобуттям Незалежності, зустріли співробітники Центру в с. Кам’янка на Теребовлянщині (до 1955 року це село носило назву Слобідка Струсівська). Та перш ніж перейти до історії цієї могили, хочемо розповісти про славну історію спротиву радянським окупантам, що її чинили двоє відважних молодих людей із цього села а також показати, у якому середовищі формувалися ці відважні герої.

    На кінець ХІХ ст. у селі Слобідка Струсівська проживало 667 осіб, переважну більшість населення становили українці, число ж поляків, що проживало у селі складало не більше 50 осіб. Але у змаганні за політичне представництво у краєвих сеймах українське населення завжди програвало польському. Ситуація змінилася, коли на початку ХХ ст. в селі постали філії товариств «Просвіта» та «Сокіл». Залученість до цих товариств розбудила у селян приспане роками почуття національної гідності.

Яскравим прикладом цього є те, що слобідчанин, підстаршина австрійської армії Іван Шепертицький був членом Української Національної Ради у Станіславі і членом делегації ЗУНР на святі проголошення Злуки ЗУНР і УНР в Києві 22 січня 1919 р. З розпадом Австро-угорської монархії владу у селі перебрали на себе українці, а очолив її вищезгаданий Іван Шепертицький. Одразу ж з проголошенням українцями в Галичині власної самостійності, розпочинається польсько-українська війна, що визначила долю регіону і цілого села у подальші 30 років. Польсько-українська війна забрала життя 17 слобідчан.

     Нова реальність життя в Другій Речі Посполитій вимагала по новому налагоджувати власне національно-культурне життя українцям Слобідки Струсівської. У 1922 році відновлюється діяльність «Просвіти» у селі, у 1926 році свою діяльність в селі розпочинає товариство «Луг», що займалось вихованням молоді в національно-патріотичному дусі, працює кооператива «Будучність». Та життя українців в умовах польського панування не було таким простим. Численні перешкоди діяльності українських організацій, переслідування українських активістів, пацифікація та інші антиукраїнські дії, спонукали свідомих молодих іти до лав українського підпілля.

Герой нашої розповіді Михайло Прусак і є таким прикладом, людиною, що була готовою до самопожертви в ім’я ідеї. Михайло Прусак виріс у національно свідомій родині, де праця, любов до України і Божі Заповіді були понад усе. Його батько — Матвій Прусак, муляр за фахом — залюбки працював на землі, завідував сільською читальнею, яка належала «Просвіті». Свою любов до книжки він прищепив і Михайлові. Окрім того, син добре опанував столярство, чим і заробляв собі на хліб. Ще десь у середині 30-х років молодий столяр вступив у підпільну Організацію українських націоналістів (ОУН), а напередодні війни районний провід призначив його станичним у рідному селі. Мав псевдо «Сава».

    Навесні 1937 року Михайло поєднав свою долю з роботящою сільською дівчиною Стефанією (з дому — Матвіїв), а невдовзі у них з’явився первісток, якого назвали Тарасом. Весілля Михайла та Стефанії спричинило справжнє національне свято для села, весільна хода в національних строях справила враження на польських поліціянтів, як справжня українська маніфестація. І справді, весілля молодої української пари стало нагодою для такої маніфестації, яку поліцейські назвали провокацією і демонстрацією проти влади, проте відповідного параграфу закону для заборони дійства знайти не могли. Але з того моменту Михайло Прусак та його друзі впали в око поліції. На Михайла посипались доноси, виклики, ревізії, облави, над ним висіла постійна небезпека арешту.

Із приходом радянських властей у 1939 році, життя українських активістів стало ще гіршим. Каральнi органи приступили до ліквiдацiї основних ocepeдкiв суспiльно-полiтичного та економiчного життя українцiв. Маючи величезиий досвiд боротьби з «ворогами народу» в Радянському Союзі, НКВД почало вишукувати українських активістів на Заході України, скориставшись архівами польської поліції.

     10 квітня 1941 р. начальник районного НКВС Лобанов із групою енкаведистів приїхали в с. Слобідка Струсівська з метою заарештувати члена ОУН Михайла Прусака. Обійстя Прусаків стояло біля перехрестя двох головних доріг у центрі села, майже навпроти сільради. Позаду подвір’я стіною височіла кам’яна скеля, до якої притулились хата, стайня і майстерня, де господар столярував. У самій скелі була глибока пивниця, яку видовбав ще батько Михайла, — вхід до неї прикривали великою плитою. З часом цей вхід затулила стайня і ним стало користуватися незручно. Тоді молодий ґазда обладнав новий вхід у підземну схованку, який пізніше йому послужив криївкою.

       Того дня Михайло, який бачив із вікна все, що робилося біля його хати, відразу зорієнтувався, що йому потрібно сховатися у криївку. Коли енкаведисти прийшли до його дому, то отримали відповідь про те, що Михайло кудись вийшов. Тодішній радянський ставленик у селі Михайло Коб’ялка, який жив близько обійстя Прусаків, запевнив енкаведистів у тому, що зараз піде і знайде Михайла. За свої намагання викрити й дістати Михайла Прусака Коб’ялка отримав постріл, що влучив йому в руку. Дружина Стефанія, яка це все чула і бачила, одразу зрозуміла, що втекти живими їм не вдасться і сама скочила у криївку до Михайла, аби боронитись разом. Енкаведисти, що їх знову привів Коб’ялка, намагались переконати Михайла у безвихідності його становища, проте у відповідь чули тільки вогневі черги, які спочатку скосили двох енкаведистів.

      А тим часом усе село з тривогою спостерігало за спротивом Михайла Прусака. Розлючений Лобанов звернувся до військ, що базувались на аеродромі неподалік з проханням оточити Слобідку, пояснюючи це тим, що там могли знаходитись чисельніші військові сили ОУН. Одночасно у селі почались ревізії та арешти.

       Підступом енкаведисти намагались дістати Михайла зі свого сховку, підводячи до нього сестру Стефанії – Євгенію. Та з кожним разом Михайло залишався живим після їхніх витівок і навіть вивертав їх на свою користь, відправляючи на той світ чергове двійко ворогів.

      Скажену лють у поневолювачів викликав спротив Михайла Прусака. Аби його знищити, вони вдались спочатку до підпалу його обійстя, підпал навіяв жах на все село та і цього разу Михайло зі Стефанією вижили. Оскаженілі енкаведисти вдавались до найлютіших засобів вбивства, таких як гранати і танк. Третього дня радянські посіпаки вдались до використання газових гранат, чим забрали життя обох Прусаків.

     По-геройськи боронилось подружжя Прусаків, в обороні Михайло вбив 13 енкаведистів й щоразу жалкував, що не зміг більше. Стефанія була достойною дружиною, що не уявляла свого життя без чоловіка і розуміючи усю безвихідь їхнього становища не покинула його на одинці. Двоє молодих людей показали нечуваний приклад боротьби і звитяги. Вірне подружжя, суворі, горді і відчайдушні борці дали повчальний бій запеклим ворогам.

       Мертві тіла Прусаків енкаведисти витягли з-під кам’яного завалу, кинули на підводу і повезли до Теребовлі. Де їх поділи — ніхто не знав. Та буквально через три місяці в Галичину прийшли німці, і сторож міського кладовища показав місце, де було захоронене вбите подружжя — саме йому тоді довелося копати яму, куди скинули мертві тіла і наспіх засипали землею.

10 вересня 1941 року Стефанію і Михайла Прусаків перепоховали з великими почестями на місці їхнього бою з більшовиками. Цей похорон вилився в яскраву маніфестацію українського духу, українського героїзму. Люди казали, що такого похорону Теребовельщина не пам’ятала. Місцем спочинку подружжя мала стати їхня криївка, яку односельчани вичистили і спорудили величний пам’ятник.

Після повернення у 1944 році радянських окупантів, чи як у Галичині звикли говорити: після «приходу других совітів», комуністи зруйнували кам’яний меморіал, зведений на місці загибелі Прусаків, останки нескорених героїв викинули, а саму могилу зрівняли із землею.

       З відновленням Незалежності на місці зруйнованої могили насипаний новий земляний насип, на якому встановлений залізний хрест. У народі це місце зветься «Прусаковою могилою» і щороку є місцем вшанування їхньої пам’яті.

       У еміграції односельчанин подружжя Прусаків, який був знайомим із ними ще за життя і детально описав дні 10-12 квітня 1941 р. у с. Слобідка Струсівська, писав наступне: «…Кожного разу приходить мені на думку, що коли серед зовсім простого малописьменного селянства могли виховатися такі волеві й безстрашні характери, то українська самостійницька ідея має здорове й міцне коріння». І як показав час, подвиг подружжя Прусаків не минув на даремно, Україна стала самостійною державою і в ній зростають нові покоління громадян, для яких їхній подвиг є дороговказом у подальшій боротьбі із московським загарбником.

 

 

** Використані джерела: