Отож, про все і з початку. Замок в Микулинцях - пам'ятка архітектури місцевого значення. Замок зведений на місці давньоруського городища ХІ-ХІІІ ст., яке було центром літописного міста Микулина. Перша згадка про місто датується 1096 роком у творі «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха. Залишки валів городища, яке було дитинцем літописного міста Микулина дійшли до нашого часу і нагадують нам у поєднанні із мурами замку про історичну тяглість цього місця, а відтак його важливості у історії краю.

Заложила замок у середині XVI ст. Анна, дочка Миколи Синявського, великого коронного гетьмана, дружина Вавжинця Спитка Йордана «на самому татарському шляху». Наступні власники замку – Зборовські та Конєцпольські – постійно підтримували його обороноздатність і успішно відбивали татарські напади.

     Трагічною сторінкою для багатьох замків Тернопільщини стала польсько-турецька війна 1672-1676 рр. Микулинецький замок тримав оборону у 1675 році, мужньо відбиваючи атаки великого турецького загону, надісланого із-під Збаража для взяття фортеці, Ібрагімом Шишманом. У спробі захопити фортецю, нападники підірвали одну із башт, яку оборонці змогли забарикадувати, проте це не змінило їхнього безвихідного становища. Оборонці обрали почесно капітулювати, проте як відзначають деякі автори, розлючені опором турки убили більшість оборонців Микулинецької фортеці.

     Замок знаходився на вершині пагорба, збудований з ламаного каменю (міцевого пісковика) і має чотирикутну форму з таким же чотирикутним подвір’ям в середині. Довжина кожної стіни 75 м., товщина стін – 2 м. У стінах є отвори бійниць для ручної зброї. Замок чотирикутної форми мав по кутах круглі трьохярусні басте, ї. Дві в’їзні аркові брами обрамлені брильянтовим рустом (камінь обтесаний у вигляді брильянтів). Із західної сторони, де оборонні стіни додатково захищені глибоким ровом, до замку вела брама зі звідним мостом.

     Окремим дискусійним питанням на зараз є кількість бастей, що розміщувались на кутах замку. До нашого часу дійшли лише дві, що розташовані діагонально протилежно одна одній (південно-східна та північно західна). Проте, більшість австрійських топографів зображували замок із чотирма круглими баштами на кутах, тим часом як більшість дослідників, слідом за О. Чоловським схиляються до думки, що південно-західна бастея ніколи не відновлювалась після підриву її турецькими військами.

     У першій половині ХVІІІ ст. Микулинці належали Сенявським-Любомирським, а з другої половини того ж століття місто – власність найбагатшого магнатського роду Потоцьких. На початку ХІХ ст. Яном Конопкою на території замку відкрито суконну фабрику, для якої було здійснено ряд невеликих будівельних змін замку. Наступними власниками замку стали Реї і володіли ним аж до 1939 року.

     Цікавим фактом є те, що замок вважається «заселеним», оскільки на його території проживає мешканка – Стефанія Болой, мати якої була прислужницею Реїв і з їхнього дозволу там проживала, а у радянський час погодилась бути сторожем замку, коли об’єкт отримав статус пам’ятки. Розпорядженням Кабінету міністрів України від 05 листопада 2008 р. № 1397-р Микулинецький замок включений до Національного заповідника «Замки Тернопілля».

 

     Іншим місцем, котре було заселене ще із часів існування могутнього Теребовлянського князівства є сучасне село Підгора. У селі розташований Підгорянський (Угорницький) монастир, а точніше те, що від нього залишилось.

     В ході активних археологічних розвідок в окрузі літописної Теребовлі, зокрема, за участі Марини Олександрівної Ягодинської, на території монастиря був виявлений підйомний матеріал ХІІ-ХІІІ ст, який може вказувати на наявність тут культурного шару цього періоду. Ймовірність того, що на місці Угорницького монастиря існував у давньоруський період монастир досить висока. Але для цього потрібні повноцінні археологічні дослідження. Ще у ХVIІ ст. (1633 р.) тут вже був діючий монастир, якому король Ян Казимір надав грамоту. Цей монастир обслуговував духовні потреби населення городища-пристані та прилеглих до нього сіл.

     Обитель розташована на високому пагорбі, що омивається з однієї сторони рікою Серет, а з інших трьох оточена лісом. Первісно Підгорянський монастир був дерев’яний, значно менший за розмірами, забезпечений земляними укріпленнями і частоколом. Сліди цих укріплень затерлись при пізнішій побудові мурованих будинків. Рештки імпозантної споруди, які споглядаємо сьогодні, походять із середини XVII ст.

     Монастир отців василіян обведений оборонним муром форми трапецеїдального чотирикутника, довжиною 144 м із західного боку, по 85 м — із східного і північного, 75 м — південного боків. З чотирьох наріжних округлих двоповерхових башт найкраще збереглася східна — вона ще навіть затримала свою первісну циліндричну стелю. Західна башта вже в новіших часах була перетворена на дзвіницю.

    Головна вежа з в’їзною брамою завершена щойно в 1716 p., про що свідчить напис в обрамленні вікна у її західній стіні. Від західної вежі в південному напрямі, рівнобіжно до східного муру тягнеться масивна монастирська будівля (63 х 10 м), де на першому поверсі містилися кухня, їдальня, чернечі келії, а на другому — просторі зали. До неї з півдня прилягає побудована з червоного теребовлянського каменю тридільна церква (24 х 14 м) Різдва Івана Хрестителя, звернена святилищем до сходу. Вона зберігала до останніх часів аркадне склепіння й інші прикмети пізньоготичного стилю в поєднанні з ренесансними впливами в прикрасах одвірків і наличників. Відомий дослідник Галичини Б. Януш вважає церкву старшою від оборонних мурів і датує її XVI ст.

    На початку XVIII ст. Святоспаська обитель входить до числа найзначніших галицько-подільських чернечих осідків. У другій половині XVIII ст. обитель стала поважним осередком студій для чернечої молоді. Байгер називає цю школу гімназією. Викладали тут богословський і філософський курси, користувались також багатою бібліотекою.

    Та розквіт монастиря припинився наприкінці XVIII ст.: 1789 р. його скасувала австрійька влада. Монастирський будинок продано за 704,50 гульденів, а його вікове надбання розпорошилось по всіх усюдах.

    Значних руйнувань монастир отримав від обох світових воєн. російські війська добряче приклались до знищення мурів, а вже з радянською окупацією мури почали розбирати на мощення доріг.

    На початку 90 років XX століття монастир переданий парафіям сіл Зеленче та Підгора. Під керівництвом пароха Ярослава Стрілки відбудували церкву. Всі інші споруди монастиря знаходять в напівзруйнованому та зруйнованому стані. Зараз проходять реставраційні роботи. В 2011 році відновлювалася східна башта та східний оборонний мур.